ПОСЛУШНИЦЯ ДОМНА ХРИСТА РАДИ ЮРОДИВА (В МИРУ ЛІКВІНЕНКО ДОМНА ІВАНІВНА, 1875-1967 РОКИ)

Дитинство

Раба Божа Домна народилася 3 вересня 1875 року в християнській сім’ї, в одному з поселень біля Запоріжжя. Благочестива, добра, ласкава мати своїм коротким життям залишила незгладимий слід добра в її юній душі. Дочка росла скромною й слухняною. Але дуже рано, коли ще не сповнилося семи років Домочці (так всі називали її), мати померла. Батько одружився з іншою. Він не надто піклувався про виховання своєї доньки. А мачуха нерідко її кривдила… Через таке становище вона часто зверталася з молитвою до Бога. І Господь подавав їй Свою благодатну втіху.

Паломництво

Одного разу благочестиві односільчани відправлялися у паломництво святими місцями до міста Києва. Домочка дуже схотіла йти з ними, і вони взяли її із собою. Прибувши до міста і вклонившись святиням Києва, вона не схотіла вертатися із прочанами до батьківської хати. Дуже припали їй до душі краса храмів, урочисті богослужіння й чернече життя. Вона ходила по монастирях, просилася в ігумень, щоб залишили її там, у тій чи іншій обителі, проте, на жаль, скрізь на неї чекала відмова. Знаходили причини, щоб не приймати її: чи то через її малолітство, чи то через відсутність згоди батьків, чи то – через відсутність яких-небудь документів і рекомендацій.

Тоді вона знайшла собі житло на одному з київських кладовищ. То був кам’яний пам’ятник – склеп. Удень вона для себе знаходила Божу радість за церковною службою в Києво-Печерської лаврі, а вночі на кладовищі відганяла страх, поринаючи в молитву. Щоб заробити собі на харчі, вона виготовляла ладанки й продавала їх богомольцям. Візьме камінчик із труни шанованого святого, шматочок ладану, трісочку дерева від старої, що вже стала непридатною, ікони, зашиє в ганчірочку, прикріпить до нього поворозку – ось і готова ладанка. Продасть її за копійку, купить бублика, і на добу його Домочці вистачало.

Невідомо, як довго Домочка прожила у могильному склепі. Але коли її знайомі богомольці знову прийшли до київських святинь, вона повернулася з ними до свого села.

Монастир в Олешках

Але вдома вона не зосталася. Душа її прагнула чернечого життя. І тому, невдовзі влаштувалася вона послушницею до Свято-Успенського монастиря в місті Олешки Херсонської губернії.

За тамтешніми правилами людина, котра вперше поступила до монастиря, повинна була пробути три роки послушницею. І продовж цих випробувальних років пізнати сповна суворість монастирських робіт і молитовних правил. Ці три роки людина осмислює, звикається з монастирським режимом і тоді вирішує – чи приймати чернечі обітниці й постриг, чи вертатися в мир і жити, як інші люди.

Череда

Ігуменя монастиря благословила Домочці за послух пасти череду монастирських телят. Несла вона цей послух без нарікань, з радістю. Багато очевидців згадували незвичайне дивне видовище. Матінка Домнікія в поле брала із собою книгу Псалтир, ставала обличчям до Сходу сонця й читала кафізму. У той час усі телята оточували її, звертаючи в її бік свої голівки і, ставши на коліна передніх ніг і розвісивши вбоки вуха, слухали її читання. Закінчивши кафізму й закривши книгу, вона казала: «Ідіть, пасіться!» Телята враз вставали на ноги і йшли в ту сторону, куди вона вказувала їм своєю рукою. Яку тварину покличе вона по імені, та підходить і схиляє перед нею голову. Або, коли казала їм: «Пішли на водопій!», телята, наче розумні діти, слідували її словам беззаперечно. Так, доброту й Божу присутність у Домочці відчувала навіть безсловесна худоба.

Розказують, бувало, матінка Домочка попросить ігуменю, щоб та благословила когось із сестер монастиря підмінити її, поки вона поговіє, причаститься.

Матінка Ігуменя посилає когось із черниць на пару днів пасти череду. І що ж? У літню пору оводи кусають телят, а ті, піднявши хвости догори, біжать, мов божевільні, в різні боки. Змінниця за день так набігається, що потім просить благословення на будь-який послух, аби тільки не телят пасти. А Домочка, після Святого Причастя, знову до свого послуху приступала з радістю. Телята сумували за нею … – біжать до неї, лижуть їй руки. А вона їм примовляє: «Ну, все, пішли в поле пастися!» Телята дружно йдуть туди, куди вона їм вказує рукою.

Великий дар

У віці 35 років вона від Бога вже мала й інший великий дар – прозорливості. Але, щоб у своїм серці зберегти Христову смиренність, вона прийняла на себе подвиг юродства. І за порадою апостола Павла, який говорить: «Ніхто хай не обманює самого себе. Якщо хто з вас думає бути мудрим у світі цьому, той будь безумним, щоб бути мудрим. Бо мудрість світу цього є безумство перед Богом, як написано: “Він ловить мудрих у хитрощах їхніх”. Іще: “Господь знає міркування мудреців, що вони марні”». (1Кор. 3;18-20).

Дар прозорливості вона старанно приховувала від людей світу цього, щоб уникнути слави людської. Плоди Духа Святого, як скарби духовні, перебували в її серці. Її землячка Марія Фоківна розповідає, що перед революцією 1917 року й закриттям Олешківського монастиря, матінку Домну бачили на кукурудзяному полі. Вона залишила своїх телят мирно пастися на лузі й, сховавшись у гущавині рослинності, піднявши руки до неба, часто молитовно звала до покровительки Обителі: «О, Мати Божа, де ж ми тепер будемо!?» Про це донесли ігумені. Вона відповіла: «Не заважайте їй, вона, очевидно, провіщає щось лихе про нашу обитель». У той же час, розповідають, Домна зайшла до келії послушниці Катерини. Та займалася ремонтом келії – замазувала тріщини в стінах, білила. Подивилася на всю цю роботу послушниці й каже їй: «Катерино, Катерино! Непотрібна для монастиря твоя мазка! Скоро вийдеш заміж, і там будеш мазати». Що потім і сповнилося.

Сестри залишають монастир

Перед закриттям монастирів, коли нагрянула Жовтнева революція, матінка Домочка почала ходити по келіях і роздавати насельницям камінчики, обрізки ганчірок, розсаду, радячи: вчіться будувати доми, вчіться шити, вчіться вирощувати городи. Монастирські житлові корпуси були в місті. Черниці казали їй у відповідь: «А навіщо нам вчитися будувати, адже монастир вже побудований, жити нам є де, так це й не жіноча професія, а чоловіча. Вчитися шити – нам теж немає нужди, бо в монастирських швейних корпусах швачок не бракує. А садити розсаду ніде, хіба що – на підвіконнях келій». Це іносказання сестри не розуміли. Переглядаючись між собою, вони викидали в сміття камінчики, обрізки ганчірок і розсаду. Багато з них вважали, що в неї з головою не все в порядку…

Розповідають, коли накотилася хвиля масового закриття храмів і монастирів, у Свято-Успенський монастир начебто був направлений загін комсомольців, які блюзнірськи, щоб розігнати насельниць, кожний став обирати собі «наречену». Черниці, тримаючись своїх обітниць, розбіглися… Але Господь подбав про них. Їх приймали родичі й віруючі церковні люди. У свята й неділі вони активно служили там, де залишалися храми, читали й співали на криласах, удома виконували свої чернечі молитовні правила. А в будні трудилися на різних роботах. Пізніше стали підмічати, що ті з них, яким матінка Домочка вручала камінчики, влаштувалися на будівництво, носили камені й заміси. Ті, кому Домочка вручала обрізки ганчірок, влаштувалися працювати на швейній фабриці. А ті, кому Домочка роздавала розсаду, влаштувалися працювати на городництві, на сільськогосподарських роботах. Часто вони згадували про ці та інші передбачення матінки Домочки. І тому слух про прозорливицю ширився далеко за межі Херсона.

Після закриття монастиря матінка Домочка проживала у благочестивих людей, в містах Каховці й Олешках (які за нової влади перейменували на Цюрупинськ). Оскільки чернечого постригу вона прийняти не встигла, залишалася послушницею.

Власної домівки в матінки Домни не було, рідних і близьких, певно, теж. Після закриття монастиря, вона жила кілька років у домі її шанувальників у місті Каховці й відвідувала там Свято-Покровський храм. Потім оселилася в місті Олешки (Цюрупинську), по вулиці Нижній, 218, у хазяйки Іщенко Наталії Акимівни. Там відвідувала Свято-Введенський молитовний будинок.

Отець Олексій

Подвиг юродства заради Христа вона продовжувала нести все своє наступне життя, приховуючи за ним свій дар прозорливості, який повністю скрити, звісно ж, неможливо.

Як юродива, у храмі вона не стояла на одному місці, робила вигляд, що їй байдуже до того, що там відбувається, і що там за святині. Вона могла відразу підійти до будь–кого, з тих що моляться, й сунути щось в руку: шматочок хліба, цукру, редьки, перцю, свічку або гроші. І всі ці символічні предмети, в остаточному підсумку, були для них певним одкровенням особливої події в їхньому житті.

Домна завжди була в гуморі, весела, мудра у своїх «загадках», і цим надихаюче впливала на настрій у народі. Ось що розповідає один священник. При відступі німців з міста Каховки, юнакові Олексію Олексієнку прийшла повістка з’явитися на визначений пункт, звідки тоді молодих хлопців відсилали до Німеччини. Злякавшись, юнак з гіркотою прийшов до Домни. Вона, втішаючи його, сказала: «Не бійся! Ти переведи цей папірець через вогонь, і залишишся». Він спалив повістку, і цим все й скінчилося.

Пізніше, Олексій Олексієнко був висвячений у сан диякона і направлений на служіння до Свято-Покровського храму міста Каховки. Але незабаром архієпископ Херсонський і Одеський Сергій (Ларін) пропонує диякону Олексію переїхати до Одеси, щоб послужити в кафедральному соборі на архієрейських Богослужіннях іподияконом. Отець Олексій звернувся по цій справі за благословенням до матінки Домни. Вона йому сказала: «Не їдь! Він, архієрей, сьогодні служить в одній єпархії, а завтра – в інший, а потім у служінні його заборонять. Залишайся вдома». Не минуло й місяця, владику перевели до іншої єпархії. А потім, скоро, архієпископ Сергій (Ларін) опинився під забороною.

По закінченні Одеської духовної семінарії отець Олексій Олексієнко схотів поступати й продовжувати своє навчання в духовній академії. На це він пішов брати благословення в матінки Домни. Вона, вислухавши його, сказала: «Не треба тобі їхати вчитися». Він же став її просити, щоб вона все ж його благословила. Тоді вона йому каже: «Ну, що ж, хочеш їхати – їдь, як поїдеш, так і приїдеш». Отець Олексій і півроку не провчився в академії, як через стан здоров’я змушений був повернутися на парафію.

Ще розповідав отець Олексій, як купив він ділянку землі із сараєм у безрідної, літньої жінки, щоб будувати собі будинок. Коли ж дім був ним побудований, то на освячення й новосілля матінка Домна подарувала йому ікону Спасителя в терновому вінку. Священник зрозумів: радості в новому домі в нього буде мало.

Незабаром у цієї хазяйки об’явилися родичі, котрі виявилися затятими атеїстами, а ще, й людьми непорядними. Вони стали намагатися відсудити в отця Олексія збудований ним же самим дім. Безліч судів, переживань, нервових стресів. В результаті було зірване серце, і з цією хворобою судилося йому доживати до кінця своїх днів.

Іди співай!

Текля Іванівна Хищенко, жителька містечка Гола Пристань біля Херсона, із внучкою Полею прийшли до храму у святковий день на богослужіння. У цей час Домна роздавала сухарики декотрим з тих, що прийшли до храму помолитися. Коли вона проходила повз них, баба Текля подумала: «Ой, хоч би онучку Полю чимсь благословила». Цієї ж миті, наче у відповідь на бажання бабусі, Домна звертається до дівчини й каже Полі: «Що тобі дати? – На, бери»!

…Молода Пелагія Андріївна Петракаус, справно ходила до святого храму і палко бажала з хористами співати на криласі, але соромилася комусь про це сказати. Домна взялася вирішити це питання. Вчергове, зустрівши Полю біля входу до храму, у притворі, матінка схопила її й стала грубо штовхати до передньої частини до іконостаса, через усю гущавину народу, до самого криласу, примовляючи: «Іди співай!». Із цього дня Поля стала незмінною хористкою по життю.

Червоний перець

Ганна Василівна Позднякова розповідає про те, що кожному її кроку передувала та чи інша символічна дія матінки. Червоний перець вручила їй Домнікія – попереду серйозне захворювання. Яблуко – початок одужання. Рубль подарувала – якось чудово сім’я вийшла з фінансових труднощів.

Дім на ямі

Матінка іноді, на престольні свята, ходила разом з активними жінками, які глибоко вірують, по святих храмах. І в церковних дворах її супутниці повчали народ істинам християнської віри. Відвідували вони й деякі віруючі сім’ї. З таким візитом одного разу матінка із двома жінками прийшли до дому Теклі Іванівни Хищенко. Текля зраділа відвідинам матінки й розказала їй про те, що будиночок її старий валиться, і що вона хоче поруч побудувати новий. Супутниці Домни стали відговорювати її. Що, мовляв, час життя на землі короткий, і що в ту обмаль часу, яка залишилася, треба поспішати встигнути підготується до зустрічі грядущого Христа Спасителя. Але Домочка говорить: «Ні, нехай будує! Їй у роботі краще». Текля Іванівна зраділа й пішла показувати Домні, де і як буде будуватися дім. «Матінка, – сказала вона, – я хочу побудувати отут, щоб будинок стояв боком до вулиці, як і в сусідів». Матінка мовить: «Так не треба, побудуєш так, будинок буде на ямі!» Але Текля Іванівна зробила по-своєму. Першу частину дому, що ближче до вулиці, звели вони благополучно. Коли ж на інший рік стали пристроювати другу кімнату, то там виявилася величезна яма. Колись тут для будівництва брали глину, а потім яма була засипана попелом, усяким сміттям, а зверху – трохи землею. Побудувати фундамент для будівництва було практично неможливо. Щороку частина будинку осідала, тріщини зашпаровували, під кінець року – знову тріщини. І довелося потім усе життя Теклі згадувати слова матінки, що будинок буде на ямі.

Ночували у гостях

Якось іншим разом, під свято святих апостолів Петра й Павла, після святкового вечірнього богослужіння матінка Домна із двома своїми супутницями прийшла переночувати до Теклі Іванівни. Звершивши вечірні молитви на сон грядущий, усі лягли спати. Коли задули гасову лампу, матінка промовила: «Вогонь згас, Христос при нас», закликаючи цим усіх засипати з пам’яттю про Бога. А перед цим, коли Текля хотіла послати постіль ближче до Домочки, а це виходило на порозі, між кімнатами, матінка сказала їй: «От апостол Петро прийде в цю ніч перевіряти, хто постував, а хто – ні, а ти на порозі, на його дорозі будеш лежати». Придумавши таку відмовку, матінка, певне, не хотіла мати свідків її нічної молитви.

Іншим разом Домна зі своїми подругами ночувала у Новікових – у великій сім’ї, що складається із дванадцяти людей. Лягають уже спати, погасили світло; матінка й говорить своїм подругам: «А за нами женуться». Господиня запитує: «Хто, матінко?» Коли тільки та встигла повторити: «За нами женуться», постукали у двері. Потім з’ясувалося: до неї дійсно поспішали три людини. Одна з них – Надія Савівна Харжевська шукала в Домни молитовної допомоги.

Якось після вечірнього Богослужіння, одна жінка запрошувала Домну до себе ночувати. Матінка погодилася. Дорогою до дому Домочка каже їй: «Зараз як прийдемо, готуй коливо». «Але ж, матінко, завтра – не Батьківська субота», – з подивом дивувалася господиня. Та матінка повторила: «Готуй коливо». Коли вони підійшли до дому, хазяйку сповістили про те, що чоловік її трагічно вмер. Поривами вітру обірвало високовольтний дріт, а він, увечері повертаючись з роботи, у темряві наскочив на нього.

Якось Домочка з двома Євдокіями йшла до Богослужіння на престольне свято з Каховки до Берислава. Проходили вони заплавою ріки Дніпра. І дорогою говорить їм матінка: «Ось дивись, що зробили, усе потопили… усі дерева, усі хати, усе потопили». «Де, Матінко, і що затопили?» – питають в неї. Вона знову їм: «Та що ви, не бачите, чи що?! Усе потопили! От придумали!». А вони в той час ішли дном майбутнього Каховського водоймища, але про його будівництво ніхто ще не знав.

Курчата

Заходить матінка до однієї господині, Євдокії, у той момент, коли та кормила своїх дорослих курчат, і запитує: «Ти будеш готувати борщ?.. Та відповідає: «Так!..» – «І курча різати?» – «Так!» – «Ти от цю курочку заріж! Вона буде рада». Та їй говорить: «Навіщо ж, матінко, курочку різати, коли багато півників?» Домна не сперечалася, але тільки й наступного дня зайшла до неї на обід. І знову запитує: «Євдокія, ти напевно, кугутика зарізала?» Та ухильно відповідає: «Та, матінка, яка різниця, чи кугутика, чи курочку? – однаково м’ясо». А наступного ранку хазяйка стала кликати на корм курчат, і, на свій подив, не побачила тієї курочки, на яку їй вказувала матінка. Стала шукати, заглянувши до курника, побачила, що курочка та здохла.

Пелагія і Петро

Молода дівчина Поля Петракаус, про яку вже згадували вище, котра незмінно відвідувала церковні богослужіння, і що хористкою співала на криласі, мріяла про життя чернече, або повністю присвячене Богу при храмі. Про заміжжя вона й думки не мала з різних причин, у тому числі, через неблагополучну сім’ю батьків. Вітчим часто жорстоко бив маму. Дідусь із бабусею так само жили в постійних сварках. З іншого боку – вона була дівчиною церковною. А молоді її ровесники – люди, як правило, невіруючі.

Матінка Домна, проникаючи в її такий духовний настрій, не раз жартома запитувала: «А ти ще заміж не вийшла?» … А ще якось, коли одного разу Домна ночувала в їхньому домі, ранком розповідає бабусі: «А я бачила сон, нібито Поля вийшла заміж … Її так і повели через дорогу». Бабусі не хотілося розлучатися із внучкою, і їй не подобалося, коли говорили про заміжжя Полі. Тому Текля Іванівна стала заперечувати: «Так за кого ж, матінко, вона виходитиме заміж? Усі комсомольці, безбожники, п’яниці, до церкви не ходять…» Домна тоді сказала: «Так за Петра». За якого Петра? «Так, він хороший, – сказала вона, – молиться Богу!» Що й сталося. Після цих слів, років десять по тому, навіть забувши про них, Пелагія, попри свої переконання, вийшла заміж за семінариста Петра Замараєва, а після, коли згадала, вельми дивувалася, що ці дивні слова матінки точнісінько справдилися.

Бабуся, Текля Іванівна Хищенко, одного разу приготувала двох кугутиків з великих курчат, підсмажила й доручила внучці Полі, сказавши: «Відвези подаруночок матінці Домні». Пелагія зраділа такому дорученню. Мерщій відправилася до матінки. Увійшла у двір, постукала до Домни у двері. Матінка, зазвичай, ласкаво запитує: «Хто там?», дівчина відповідає: «Це я, Поля!»

– Поля?! А ти мені курча привезла?

– Яке курча? – не роздумуючи, запитує Поля.

– Так яке ж? Смажене, – уточнює матінка.

– Так привезла, матінко, – второпавши, відповідає Поля. Домна радо приймає Пелагію, пригощає її за столом і проводжає з миром.

Проходить час. Поля Петракаус вже заміжня – дружина священника на приході в селищі Станіслав Херсонської області. І от після Великодньої седмиці, у середу Фоміного тижня Поля вирішує поїхати до матінки Домочки в Олешки. Початок діалогу звичайний: «Хто там?» – «Це я, Поля!» – «Чого ти приїхала?» – «Гостинці Вам, матінко, привезла!» – «Від кого?» – «Від Петра!» – «Від якого Петра?» – «Від того, матінко, про якого Ви пророчили!» «Ну, тоді заходь», – запрошує Полю Домна, і розпливається у посмішці.

Дуже привітно матінка прийняла й іншу жінку, що до неї прийшла. Обох посадила за стіл і чимсь пригостила. Коли вони їли, Домна їм розповідала про людські лиха й життєві негаразди. Але особливість її розмови полягала в тому, що кожну таку коротеньку розповідь вона завершувала тим же самим повчанням: «Зараз час такий, нема монастирів, нема наставників, нема ні середи, ні п’ятниці, – спасайтеся, як хочте!» І щораз, коли вона це проговорювала, махала рукою убік гостей. Коли Поля із цією жінкою вийшли (Домочка проводила їх за хвіртку), вони дорогою в розмові одна з одною зрозуміли, що матінка їх обох викрила в порушенні пісного дня (середи). Одна – через безпам’ятність після багатьох скоромних Великодніх днів. А інша – приготувала їжу своєму синові, которий не постує, і, проводжаючи його на роботу, заодно з ним і поснідала. Цими приповідками матінка як би нагадала їм про необхідність триматися посту і дбати про спасіння душі. Верталася додому Пелагія з великоднім яєчком від матінки Домни, якого продовж цілого року не торкнулося тління. Наступного Великодня, 1960 року, ним розговілися.

Якось Великим постом

Якось повідомили священника Тимофія Синюка про те, що матінка Домна хоче, щоб він завтра зранку її причастив. Це було в дні Великого посту. А жінка отця Тимофія матінка Любов, що втратила під час пологів багато крові, лежала хвора у ліжку. За призначенням лікаря вона вживала м’ясний бульйон у їжу. Отець Тимофій, вставши рано вранці, поспішав до теплохода, і нічого не знайшовши їстівного, побачив м’ясо, яке матінка Люба майже не їла через гидкий апетит. Ось отець Тимофій його й з’їв, щоб не пропало. Потім взяв із храму святі Дари й відправився теплоходом на Олешки. Підходить до будинку, стукаєть у двері до матінки, вона – «Хто там?» – «Це я, матінка, священник Тимофій, приїхав причастити вас!» – «Ні! Ні! Я причащатися не буду! Я м’яса наїлася!» – «Та, матінко, це я наївся!» – зізнався він. «Ні, ні, не буду!» І так, діставши біля її порога урок, священник Тимофій з покаянням повернувся додому.

У Херсоні

Як ми вже згадували, улітку 1963 року матінка Домнікія відвідала Херсон і була спочатку у священника Олексія Олексієнка на освяченні збудованого ним дому. А на нічліг приїхала до будинку священника Петра Замараєва – у двір Свято-Духівського собору.

Свято-Духівський собор на вулиці Преображенській (в ті часи Декабристів) був центральним – кафедральним собором у місті Херсоні. Від нього на схід був діючим Єкатерининський собор, на захід – Микільський храм, а ще на захід – Стрітенський храм. На північ від собору – Всіхсвятський храм, а на південь Грецька Церква. У кожному храмі було по два священники. У Свято-Духівському – троє священників і протодиякон. І в кожній церкві було багато черниць із закритих монастирів. Вони несли в храмах різні послухи, як то прибиральниць, паламарів, вівтарниць, ризничих й т.і. На криласі черниці були регентами, уставщиками і хористками, вони читали й співали за богослужіннями… Обов’язки вівтарниці у Свято-Духівському соборі в той час виконувала монахиня Флорентія.

Отже, зупинившись у домі Замараєвих, Домнікія пішла на вечірню службу. Готувалася до Причастя. Ніч, схоже, не спала. Зранку на Божественній літургії причастилася. Пообідавши разом із сімейством, відразу ж пішла знову до храму і пробула там до вечірнього богослужіння, а потім і до його закінчення.

Наступного дня, так само переночувавши в Замараєвих, зранку Домнікія відправилася в селище (пригород) Херсона Киндійку до матінки Євтропії. До вечора повернулася до отця Петра Замараєва й стала непокоїтися відносно матінки Євтропії: «Що вона собі думає, адже вона згорить! Обклалася дровами! Вона згорить!» Не пройшло й тижня, як у монахині Євтропії справді в келії сталася пожежа.

А справа в тому, що більше половини площі її маленької келії займали дрова, на яких матінка готувала собі їжу. І от, чи то від свічі, чи то від плити, дрова загорілися. Сама Євтропія з келійницею врятувалася, а для гасіння – довелося викликати пожежників.

Переночувавши в Замараєвих ще одну, третю ніч, зранку Домна пішла до церкви до Літургії. Вертаючись до обіду, скаржилася: «Ох, я впала! Я впала, так забилася!» Хоча ніхто не бачив, щоб вона падала.

Після трапези, підвівшись від стола, вона зібралася в дорогу, в Олешки. Отець Петро з матінкою Пелагією провели її за ворота. У цей саме час мама отця Петра Замараєва Євдокія Іванівна поставила табуретку до вікна, хотіла закрити шибку. Але встала на неї невдало; табуретка підвернулася, і при повній старечій статурі, мама, впавши, дуже боляче вдарилася. І коли провели й увійшли в будинок, звертаючись до них, мама повторювала слова Домнікії: «Ох, як я впала! Як я впала, забилася!»

...і він буде співати

Одного разу отець Петро Замараєв з матінкою Пелагією вчергове поїхали до матінки в Олешки. З ними був малолітній син Ваня. Прийняла вона всіх ласкаво. Посадила за стіл. Почастувала й запитує: «А у вас один тільки син? – Так! – відповіли батьки. – Вистачить з вас і одного!», – сказала Домна. Так воно й сталося.

Отця Петра непокоїло питання, чи є воля Божа в його служінні Церкві й він її запитав: «Матінко, от я служу в соборі, але немає в мене такого дару, якого вимагає від мене священний сан. Можливо, не цього від мене хоче Бог?» Вона відповідала: «Служи, служи!» І дала йому проскуру й гроші. Яскраві символи. Він безупинно, до самої старості служить Літургію на проскурах, і ніколи особисто не мав нестатку в грошах. Хоча, спочатку служіння, у роки хрущовських гонінь, важко було розраховувати на тривале служіння. Згадує отець Петро, що коли приймав він священницький сан, думав, що рік-два послужить, а там храми всі закриють, і служити буде ніде.

Потім матінка Домнікія дала синові Вані Замараєву гроші й чітки на п’ятдесят бусинок, і сказала: «Ви купіть йому гармоніку, і він буде співати: «На божественній сторожі Богонатхненний Авакум нехай стане з нами і покаже світлоносного ангела, що радісно мовить: Сьогодні спасіння світу, бо воскрес Христос, як Всесильний» І сама проспівала весь цей Великодній ірмос. Під кінець, як звичайно, проводила вона гостей за хвіртку.

Замараєви повернулися додому, а днів через чотири отримали повідомлення. Колишній соборний регент, Ганна Василівна, з міста Дніпродзержинська висилає Вані в подарунок для навчання фізгармонь. А коли Ваня вступив до музичної школи, купили йому й піаніно. Таким чином, пророцтво Домніки справдилося. У роки навчання в духовних школах Ваня був регентом – і в семінарії, і в академії. А потім став і священником «на Божественній сторожі».

Мораль

У селі Чернобаївка під Херсоном жив і служив молодий священник. Матінка Домочка кілька місяців усім говорила, що Чернобаївський священник втопився. Їй усі відповідали, що він живий і служить. Але вона всупереч усім наполегливо стверджувала, що його нема, бо він втопився. Нарешті, усім стало відомо, що Чернобаївський молодий священник втопився в пороках. Він злигався з молодою жінкою, зганьбився, залишив священство й перейшов до Одеси водити тролейбуси. Ймовірно, Матінка Домнікія бажала запобігти цьому падінню, змусити замислитися про своє гріховне життя того колишнього священника.

І в радості, і в горі

У Домнікиної сусідки взимку закінчилися дрова. Домнікія – тут як тут. Приносить і дає їй маленький чурбачок зі словами: «На тобі». І не встиг ще й слід матінки простигти, як перед домом жінки зупиняється візок із дровами, мужик стукається у двері й запитує хазяйку: «Дрова потрібні?»

Розповідає про себе одна Софія. У голод 33-го її чоловік помер, а вона залишилася з п’ятьма дітьми без усякої їжі. Домнікія прийшла до неї, дала гроші й говорить: «На, купи борошна, напечи хліба й продавай, і будеш жити». Так і вижили.

Згадує Марія із села Кардашинки. Скрута у якийсь момент стала нестерпною. Їхня сім’я була в розпачі. І от найважчої години, прийшла до них Домочка й каже: «Марія, я тобі повну жменю грошей кинула в колодязь». Чи кинула взаправду, але відтоді потрошки матеріальне становище почало налагоджуватися. І донині, усе – слава Богу.

Був випадок, коли Домочка прийшла до церкви й сунула церковній прибиральниці коробку сірників зі словами: «На тобі, Маріє, коробку сірників!». Через кілька днів у церкві сталася пожежа.

Одна черниця хворіла на астму. Домна всім голосить: «Анюта мучениця!» Усі думали, що вона говорить про її хвороби. Та незабаром сталося, що її племінник-злочинець жорстоко побив її, а потім відрубав їй голову.

Зайченко Клавдія розповідає: «Принесла я матінці поїсти. А вона мені мовить: «Клавко, піди за хату й дай мені це у кватирку, а то Наташка нікого не пускає». Син мій працював на машині. Через якийсь час потрапив в аварію. Його посадили до в’язниці. Й передачі передавали йому у вікно».

Отець Михайло

Наприкінці грудня 1957 року був переведений для служіння у вищезгаданий Свято-Духівський собор молодий священник Михайло Дорофійович Блощиця. Не встигнув він ані речі розпакувати, ані перезнайомитися, як відразу підходить до нього матінка Флорентія й передає прохання Домочки посповідати й причастити її. Отець Михайло запитує, хто вона, тому що ні він її не знає, ні вона, по суті, знати його не мала. Соборні черниці розповіли йому про її життя, про юродство Христа заради, про те, як вони ще в монастирі жили разом з нею, і як вона звіщала майбутнє.

У той час, як Блощиця плив на теплоході 20 км зі святими Дарами причащати матінку, в неї були відвідувачі. До неї приходили за розрадою, із проханнями помолитися. І коли молодий священник ступив вже на берег в Олешках, а йому ще пару кілометрів пішки треба було йти до її будинку, матінка каже своїм співрозмовникам: «Ось вже й священник Михайло до нас іде». По-батькові вона не називала нікого, тільки по імені. А священників – по імені й по сану.

Палиця в руках

Усіх вона зустрічала із палицею у руках і всіх, хто приходив до неї, хрестоподібно осіняла цією же палицею, і веліла цілувати верхній її край. Пояснювала Домна, що цю палицю прикладали до мощів святої мучениці Пелагії.

Причащалася матінка Домнікія в основному по четвергах. На її столі часто була розкрита книга з акафістом святителю Миколаю.

Отець Михайло Блощиця згадує, як він приїхав до матінки всім своїм сімейством – дітьми й родичами. Домна радо всіх приймає, а дружині отця Михайла – Марії Захарівні вручає великий сільський буханець хліба зі словами: «Приїдеш додому й вдома на своєму столі розріж хліб і дай всім по шматочку».

Так і зробили, не розуміючи, що це значить. Тільки згодом все стало прояснился – майже всіх родичів довелося годувати біля свого столу, і в прямому, і в переносному сенсі.

Семінарист

У ті роки в церковному хорі Свято-Духівського собору співала молода дівчина Людмила. Вона зустрічалася з одним хлопцем – семінаристом, любила його, пояс до підрясника вишила йому й, природно, відмовляла багатьом хлопцям, що пропонували їй руку й серце. З якогось моменту стала вона помічати, що все більш прохолодним стає ставлення до неї семінариста й вирішила поїхати за порадою до Домнікії. З нею поїхали тітка, сестра й близькі. Заходять у двір до матінки, а вона вже на них чекає. Піднімає з порога ганчірку, об яку ті, хто входив до будинка, витирали ноги, стряхнула її, застелила нею лавку, а потім бере за руку Людмилу й саджає її на цю ганчірку. Усім все стало зрозуміло. Той семінарист одружився з одеситкою і в Одесі при соборі залишився служити, а Людмила заміж так і не вийшла, залишилася старою дівою…

Букет і пироги

Ще згадує отець Михайло Блощиця: щораз, коли він причащав Домнікію, вона, за своїм звичаєм завжди щось давала на дорогу – хліб, букет квітів, булки чи пироги. Але якось вона його пригостила перцем. Не довго Михайлу довелося думати й розгадувати значення цього символу. Викликає його уповноважений Ради у справах релігій Гриженко й просить реєстраційну довідку, нібито для звірення. З’явившись до облвиконкому, він подав реєстраційну довідку уповноваженому. Той її прочитав і поклав собі в справу, а священнику каже: «У неділю Ваша дружина й Ваші сини причащалися в соборі, і зробили цим виклик школі. За їхнім прикладом половина зі школярів побігли на Причастя. Враховуючи цей інцидент, я знімаю вас із реєстрації. І вам у мене в області більше немає місця для служіння в сані».

Про це Херсонський секретар протоієрей Трохим Лютий доклав митрополиту Борису. Митрополит доклав Патріарху Алексію. Святіший обурився вчинком уповноваженого. Ішла боротьба на захист отця Михайла й повернення йому реєстрації. Тиждень він томився в невідомості. Знову поїхав до матінки, а та й говорить йому: «Були монастирі, були наставники, а тепер наставників нема, спасайтеся самі, хто як може». На прощання дала хліба.

Не почувши нічого заспокійливого, отець Михайло Блощиця став міркувати про своє життя, про гріхи, провини і йому згадалися слова із православного катехізису про те, що Церква свята й непорочна, а якщо в ній виявився член невартий, то він відтинається або видимою владою, або невидимою силою Божою. А може, я просто невартий служитель, подумав отець Михайло?

Наступного дня він пішов до сповіді. Причастився Святих Таїн. А в понеділок викликає його той же уповноважений і кричить: «Як Ви сміли облачитися в ризи, якщо я у Вас забрал реєстрацію!» Священник йому відповів: «Реєстрацію ви забрали, а сан на мені залишився. Облачився я не для служби, а для причащання у вівтарі. Я говів, каявся в гріхах і причащався». Він викрикнув у відповідь: «Раз я забрав у Вас реєстрацію, то Ви більше не священник. Можете як мирянин причащатися на солії, а не у вівтарі!» Потім набрав телефон до секретаря митрополита й говорить: «Блощиця там у вас причащався й облачався в ризи?» Секретар йому відповів, що священник, за статутом, повинен причащатися у священникових одежах, і не на солії, а у вівтарі. Уповноважений говорить: «Раз він покаявся, тоді дайте рапорт митрополитові, щоб його перемістити в Єкатерининський собор». Так на цьому митарства отця Михайла минулися.

Бог Сам усе влаштує

Через якийсь час власті вирішили Єкатерининський собор відняти у віруючих і перетворити на музей. Знаходиться ця церковна будівля на території стародавньої фортеці, нині – у парку. В самому храмі знаходиться труна Потьомкіна, на якій – мармурова плита із бронзовими вінками від міст, які він звільнив від турків, а також – крісло й балдахін цариці Катерини, де вона за богослужінням перебувала, оплакуючи свого фаворита. Навколо храму багато могил з мармуровими плитами полководців, що звільняли цей край від турецького ярма. Громаду Єкатерининського собору місцеві власті вирішили приєднати до громади Всіх Святих на кладовищі.

На запитання, що робити й де шукати захисту, щоб врятувати храм, матінка відповідала: «Я дурна, забита баба, а ви мене питаєте? Спасайтеся, хто як може, тепер наставників нема, їх посудили й позамучували»… На запитання отця Михайла, куди йому самому подітися й що робити, матінка веліла покластися на волю Божу, а Він сам усе влаштує.

Без храму отець Михайло не залишився, його призначили настоятелем у храм Всіх Святих на кладовищі, а місцевого отця Анатолія – другим священником. На новому місці було все відносно спокійно, як виразився Блощиця: «Тиша й гладь, і всюди – Божа благодать». Хор Єкатерининського собору співав по черзі з хором церкви Всіх Святих.

Храм Усіх Святих

Наступного року вийшло нове розпорядження місцевих властей: заборонити священнослужителям відправляти панахиди на цвинтарі – відтепер лише в храмах. Але на «проводи», за традицією, народ кинувся з панахидами на кладовище, а там – жодного священника. Усе місто кинулося до храму на кладовищі, щоб відправити панахиду, а потім – і пом’янути біля могилок! Для отця Михайла Блощиці, отця Анатолія й протодиякона Іоанна Капранова навантаження було непомірним. Але була сугубою й нагорода. Пожертвувань, якими народ дарив священників, надовго вистачило, щоб жити без усякого нестатку. Згадувався хліб і букет квітів матінки, якими вона благословляла отця Михайла на нове місце служіння. Пожертвування так само дозволили зробити капітальний ремонт храму – зовнішній і внутрішній, хіба що пофарбувати підлогу й панелі не вистачило фарби. У день чергового свята староста зі скарбником зайшли у вівтар і попросили отця Михайла, як настоятеля, звернутися до прихожан із проханням, щоб ті пожертвували на закінчення ремонту. Блощиця відразу ж звернулася до народу, пояснив потребу і попросив відгукнутися з сумлінністю. Народ щедро жертвував, і храм був відремонтований найближчими днями. Усі були радісні й задоволені.

А через тиждень заходить до отця Михайла одна жінка з гостинцем від матінки Домочки і вручає гілку, густо засіяну дрібним гірким перцем. Злякався він, і мерщій на теплохід – до матінки. Домочка зустріла його звично. Він – відразу ж її питає: «Матінка! Ви мені перець гіркий передавали?» А вона: «А ти його вже з’їв? Так я дам насіння, щоб посіяв, та й на той рік мав, а якщо місця не маєш, то я в себе посію й тобі дам, щоб мав».

Незабаром отця Михайла знову викликає уповноважений з’явитися до нього з реєстраційною довідкою. Із самого порога – наорав на священника: «Ви знаєте, що Ваша сторона тільки богослужбова! Ви що, не знаєте, що Ви не маєте права втручатися в господарські й фінансові справи церкви?! За порушення законодавства про культи я Вас знімаю з реєстрації й видаляю зі своєї області. На Херсонщині Вам більше місця немає, а в іншій – Вас ніхто не прийме!» Блощиця намагається йому пояснити, що в господарські справи приходу він не втручався, а тільки оголосив віруючим про потребу, про що його попросили староста й скарбник.

На це уповноважений став кричати ще більш несамовито: «Нехай церковники менше крадуть, менше по кишенях сунуть, тоді й на ремонт би вистачило. А Ви – жебраєте у віруючих, і тим самим даєте можливість усе більше набивати кишені церковному правлінню. Все, досить! Усім цим ти сам себе й покарав!». На якусь мить уповноважений замовк, як видно, щоб перевести подих. А священник підняв на нього очі й з лагідністю вимовив: «Вибачте, будь ласка, мій гріх, та й Бог простить вам ваші погрішності». Уповноважений чомусь здригнувся від цих слів. Якесь сум’яття було на його обличчі. Можливо, йому здалося, що отець Михайло справді знає всі його гріхи.

Хвилина паузи була для священника хвилиною особливо напруженої молитви Господу. Раптом уповноважений схопився на ноги, простягнув дружньо Блощиці свою руку й сказав: «Добре, вибачаю!» Тримаючи за руку отця Михайла, уповноважений продовжував: «Але щоб ці діди не штовхали більше Вас на такий злочин, я зараз же подзвоню секретарю митрополита, нехай він Вас звільнить від настоятельства цього храму». Уповноважений відразу з’єднується із секретарем Херсонської Єпархії отцем Трохимом і кричить у слухавку: «Ось у мене сидить настоятель церкви Всіх Святих на кладовищі, Михайло Блощиця. Хто дав йому право втручатися у церковно-господарські й фінансові справи?!»

Трохим Лютий погоджується, що священника стосується тільки богослужбова сторона, на що уповноважений продовжує: «А його там діди підмовили, щоб він жебрав на ремонт храму. І в храмі він виголошував промову не богослужбову, а господарську. Отож, я його хотів з області вилучити, але заради його прохання й каяття, я пропоную Вам взяти його у Свято-Духівський собор. Поки оформіть йому відрядження, а митрополиту рапортуйте, щоб дав йому Указ про призначення на нове місце».

Згадувати й розповідати про це просто, але жити з постійним страхом, що тебе будь-якої миті позбавлять права священнослужіння, причому, не церковні, а світські власті – це важко. І не раз спадав на розум гіркий перець від матінки.

У Свято-Духівському соборі також часто мінялися секретарі-настоятелі, неугодні уповноваженому в справах релігій. Після отця Трохима Лютого призначили отця Павла Танцюру, потім – отця Всеволода Страшевського. А Михайло Блощиця був другим священником і заміщав отців-секретарів, і, хоча діставалося йому часто, якийсь той час він залишався на одному місці служіння.

Хустинка

Вчергове Блощиця з матінкою й дітьми – у Домочки, яка дітям дарує жіночу головну хусточку. Дружина отця Михайла зауважує, що в них сини, а дочок нема, на що матінка заперечує: «Нема, то будуть, бери». Незабаром у дім сімейства Блощиць приїхала із села племінниця на навчання – одна, а потім – і друга. Ось і згодився подарунок матінки.

Яка є, на такій і женіть!

Приїжджають ще якось від Домочки херсонці й передають отцю Михайлу веління, щоб він женив свого сина Петра. Такий несподіваний поворот увергнув у здивування й священника, і його дружину. Зібралися й поїхали до Домнікії уточнювати – що за поспіх? А вона із самого порога: «Ви вже женили свого Петра?» Вони відповідають: «Ні, матінко, він ще молодий і в армії не був». – «Одружуйте його скоріше, поки йому не повибивали зуби, а то десь уб’ють і в Дніпро кинуть». Приїхали вони додому повністю збентежені й розгублені.

Незабаром їхній синок Петро був у центрі Херсона й проходив по вулиці Суворова. Зайшов до туалету, а там хулігани когось били. Ну, Петя й потрапив під гарячу руку, і три передні зуби – наче й не було. Може, цим і не закінчилося б, але молодий Блощиця був спритним хлопцем: йому вдалося вирватися й утекти.

Голова сімейства – знову в Домочки, за порадою. І знову вона мало не кричить:

–  Ви свого Петра женили?!

– Ні, матінко!

– Чого ж ви його не жените, чекаєте, поки його вб’ють?

– А на кому ж його женити?

– Яка є, на такій і женіть?

Повернувшись додому, вони відразу до сина з питанням: «У тебе що, є дівчина?» Він засоромився й відповідає: «Взагалі – так, але я з нею по-справжньому не знайомий. Вона вчиться в педагогічному інституті. Квартирується у своєї рідної тітки по батькові». Отець Михайло запропонував йому запросити дівчину для знайомства до них додому.

Усе складалося, напрочуд, легко й швидко. Дівчина погоджується й приходить зі своєю тіткою Настасією до батьків хлопця. А тітка ця виявилася корінною парафіянкою Свято-Духівського собору.

Білява дівчина справила гарне враження, виглядала статечною і скромною. На запитання глави сімейства:

– Чи подобається тобі Петя? – вона без манірності, по-простому відповідала – Дуже!

– Чи згодна побратися з ним?

– Хоч зараз!

– Але він ще учень, кваліфікації не має, багато не заробить, і прокормити тебе не зможе.

– Зате я маю кваліфікацію, буду заробляти й годувати себе і його.

У той час вона працювала ткалею на Херсонському бавовняному комбінаті й закінчувала вечірнє відділення педагогічного інституту.

Після цього отець Михайло ще дізнавався про сім’ю дівчини. Від її тітки він довідався, що сім’я не дуже благополучна, і що сама дівчина – комсомолка. Це викликало нові сумніви й занепокоєння батьків. Вони думали: як же можна таку дівчину брати в невістки? Ми станемо на молитву, а вона, як невіруюча, буде глузувати з нас.

Знову їдуть Блощиці до Домочки. Вона знову з порога:

– Ви вже оженили свого Петра?

– Матінко, ні, на кому його женити?

– Яка є, на такій і женіть.

– Так вона з родини невіруючих, та ще й комсомолка, майбутня вчителька…

А Матінка говорить: «Тепер часи такі, що віруючі стають невіруючими, а невіруючі стають віруючими. Ото женіть, і буде одного духу». Приїхали батьки додому, і кажуть синові Петру: «Бери свою дівчину Маню, і їдьте до матінки Домочки. Якщо вона вас добром благословить, так і поженимо». Поїхали молоді за благословенням.

Дорогою Петя своїй нареченій розповідав про прозорливість матінки й цим, як пізніше з’ясувалося, сильно налякав її. Вона боялася, що коли Домнікія знає всі гріхи кожного, то, як би вона не принизила й не знеславила дівчину перед її коханим хлопцем, і молилася про це. Але Домнікія прийняла їх досить люб’язно, ласкаво. Нагодувала хлібом, подарувала букет квітів і благословила своєю паличкою.

Ще свекри переживали – що скажуть в інституті їхній невістці Манічці. А виявилося, що й слова ніхто не проронив. І органи відповідні прогледіли, що комсомолка принародно обвінчалася в соборі. Господь наче затулив очі відомим працівникам по молитвах раби Божої Домнікії!

З перших же днів невістка отця Блощиці Марія почала вчитися читати церковно-слов’янською й навчилася швидко. Пішла до храму на крилас, стала співати й читати. Виявилося, що вона має гарний голос і музичний слух. Домнікія, між іншим, ще пророчила, що та стане матір’ю п’ятьох дітей, що, звичайно ж, сповнилося.

Дача

Одного разу отцю Михайлу його син Петро запропонував купити на березі Дніпра в плавнях дачу. Каже: «У Вас є вільні седмиці по службі, і в ці седмиці будете відпочивати на дачі. Побудуємо там будиночок, виростимо сад і виноградник. Склепаємо човен з мотором і через річку Дніпро будемо з міста доставлятися на дачу й назад додому. Ви ж пляжі не любите, а на дачі будете по-домашньому і купатися, і загоряти».

Блощиці старшому ця думка, мабуть, сподобалася, але він від неї відмахнувся.

І ось, одного разу був такий випадок. Як було й раніше, матінка побажала сповідатися й причаститися. Але про її бажання завжди сповіщали священників за допомогою надійних перевірених людей, оскільки відправляти якісь богослужіння поза храмом слід було потай від світських властей, під страхом зняття з реєстрації. А тут тільки переступив отець Михайло поріг храму, підходить до нього свечниця, жінка ненадійна, і повідомляє його про це прохання Домнікії. Отець Михайло насторожився. Нічого не відповівши, рушив далі до вівтаря. На середині церкви – прикладається до храмової ікони, і тут йому це ж прохання Домнікії передає церковна прибиральниця. Священник розгубився. Заходить до вівтаря, прикладається до святого престолу, а там вівтарниця Флорентія повторює, що, мовляв, була в неї із Олешок знайома жінка, і через неї матінка Домочка просить її причастити.

Блощиця злякався вкрай. Тут у Херсоні не маєш права через вулицю перейти в дім і в ньому причастити умираючого, якщо та сторона вулиці належить до території обслуговування іншого храму. А тут – їхати з обласного центру 20 км теплоходом у районне містечко, де є своя церква й священник, у той час, як про це вже знають мінімум три людини, і двоє з них – не вселяють довіри. Вирішив не їхати, щоб не позбутися права служіння.

Пізно ввечері в домі отця Михайла лунає дзвінок. На порозі незнайома жінка – бере в нього благословення й запитує: «Вам передали прохання матінки Домочки? Я вже казала Вашій свечниці, прибиральниці й вівтарниці, але потім засумнівалася – а раптом не передали? І з цією думкою знову приїхала до Херсона.

Блощиця з образою, збуджено відповідає їй: «Чому ж Ви особисто мені про це не сказали, а надали розголосу проханню Матінки? Ви встигнули про це все розтрубити. Тому тепер я не поїду. Якби таємно, ризикнув би, а так – ні, нізащо. Жінка заголосила: «Яка я дурна! Що ж я наробила! Це ж треба було нікому не говорити, а я всім розповіла. Що ж тепер буде, з якими очима я піду до матінки Домочки?»

Жінка пішла, а на душі отця Михайла неспокійно. Помолившись, він ліг спати, – не спиться. Різні думки в голові ворушаться.

Нарешті священник вирішив: якщо Богу угодно, щоб я постраждав за матінку Домочку, нехай буде Його воля!

Устав рано й першим же рейсом теплохода відправився на Олешки. Одягся конспіративно, як міг. Святі Дари за пазухою. Підняв комір пальто, шапку-вушанку під бородою зав’язав, палку по-стариковьски – у руки, і покрокував до річпорту. Мало не спізнився. Заскочив уже в теплохід, що відпливає. У пасажирському салоні повернувся до вікна, щоб менше бачили.

Дорогою теплохід зупинявся біля дачних причалів. Пасажири сходили із трапа й поспішали на свої ділянки, і там копошилися, як мурахи, на своїх городах, у садах і виноградниках. Ця мирна, барвиста картина природи трохи заспокоїла отця Михайла, і він згадав пропозицію свого Петі. А що, він правий. Дійсно, краса тут і земний рай! Ось відсвяткую Святий Великдень, потім проводи, зберу грошей, решту позичу, й куплю собі дачу. Сам я – будівельник – усе впорядкую, склепаю човен-моторку, і у вільну від служби седмицю буду відпочивати й трудиться на дачі, купатися, загоряти й читати.

Думки ці захопили отця Михайла; він і не помітив, як уже відбулося швартування в Олешках. Тут він вже як би прокинувся від цих мрій і згадав, куди і з чим їде. І знову напав страх. По вулицях якось треба пройти непоміченим. І тут він став свідком надзвичайного чуда. Серед біла дня на завжди людній вулиці – жодної людини – усі кудись розсіялися. Два кілометри пішки, і жодної душі. І жодного обличчя, що визирає із дворів.

Не встигнув священник наблизитися до дверей дому Домочки, як відчиняються перед ним двері, і сердита матінка з піднятим над ним ціпком кричить на нього: «Що це ти надумав за ті дачі, за корчі, та за ту воду!?. Де живеш, там і живи, і не думай ні за які дачі! Знаєш, які люди бувають? Десь із-за куща уб’ють і у воду кинуть!» Блощицю піймали, як школяра за шкодою. «Вибачите, матінко, згрішив, буду жити, як жив, – видавив із себе отець Михайло. – Я вибачаю!», – перехрестила вона священника своїм ціпком і, нарешті, запросила до хати.

Тільки зайшов до хати отець Михайло, як відразу Домочка винувато заголосила: «І я, стара дурна, що ж наробила. Тепер такий час, що треба все робити таємно, а я розтрезвонила, порозсказувала і свічниці, і прибиральниці, і вівтарниці, аж потім самому батюшці, що Домочка хоче, щоб він її посповідував і причастив. Ну нічого не буде. Будемо молитись Богу й святителю Миколаю Чудотворцю, щоб захистив і помилував».

Після Святого Причастя, матінка погодувала о. Михайла хлібом, вручила квіти, благословила його палицею, і він відправився по своїх справах. І як вона сказала, так і було. Все обійшлося, без якихось неприємностей.

Порожні пляшки

Своїм дітям отець Михайло намагався з дитинства прищеплювати чесноти й страх Божий. Читав їм спасенні й повчальні розповіді. Усією сім’єю читали вечірні й ранкові молитви. Діти паламарили у вівтарі, читали на криласі. Про це й матінка Домнікія йому нагадувала: «Сій, засівай, а врожай буде. Наливай, може все не витече».

Однак синам матінка часто передавала порожні пляшки. На початку священник розумів ці жести, як вказівку на порожнечу в їхніх головах і душах. Але потім усе прояснилося. Порожні пляшки означали не тільки порожнечу їхніх душ, але й знаменували їхню схильність до пияцтва. Меншого сина оточило й полонило дурне товариство… Де пияцтво, там місце й іншим порокам і беззаконням. Ніякі повчання і покарання синові не допомагали. Він зі своїми співбутильниками спустошував усі запаси вина, які були в домі… Падав у гріхи з іншою молоддю… Нарешті, пішов з дому. Для батьків це було горе, здавалося, нестерпне. Одна була розрада – поїхати до матінки Домнікії.

У цій ситуації матінка втішала, призивала до молитви й натякала на те, що прийде час, діти покаються, прийдуть до Бога й стануть Йому служити.

Пророцтво Матінки Домнікії сповнилося і тут.

Дерев'яний хрест

Перед своєю кончиною Матінка Домнікія при кожному відвідуванні отця Михайла просила обрізати їй на голові волосся. Він не міг зрозуміти, до чого це прохання, і не наважувався її стригти. І тільки після її блаженної кончини зрозумів її бажання. За допомогою постригу людина переходить у нове звання. Наприклад, стрижуть у читця, іподиякона, стрижуть у монаха чи в молодого воїна. Вона ж, як видно, просила постригти її в інший, сповідуваний нами загробний світ.

Який священник її постриг, залишилося невідомим.

Матінка Домнікія дожила глибокої старості. Померла на 92 році життя, у червні місяці 1967 року. Попрощатися й провести її в останню путь землі зібралася безліч народу. Запаху тління не було. Чин поховання відправив місцевий священник, протоієрей Сергій Мураховський.

Тіло матінки Домнікії було поховане в місті Олешки на колишньому монастирському цвинтарі. На могилі поставили дерев’яний хрест із написом: Литвиненко Домна Іванівна. 1875-1967 рр.

Якось після смерті Домнікії, хористка Свято-Духівського собору Валентина Андріївна поїхала на храмове свято в Олешки. По закінченні літургії, жінки розповіли їй про дивне життя Домочки, і у Валентини з’явилося бажання піти з іншими на могилку до матінки.

Валентина ця – самотня жінка, майже все життя прожила разом з немічною мамою. На криласі платили мало, на світській роботі вона не заробляла – жили дуже бідно. І саме в неї була дуже гостра скрута. Їй потрібна була насправді невелика сума грошей, але їй ці гроші взяти було ні в кого. І ось, кланяючись матінці Домнікії на її могилці, Валентина зважилася попросити в неї цю необхідну їй суму грошей. У ту ж ніч Валентина бачить Домочку уві сні. Вона явилася їй, як би в хмарах, прихована по пояс і сказала: «Не журись! Гроші будуть, будуть!»

Наступного дня приходить поштою їй повідомлення з фінвідділу про те, що на колишній роботі вона переплатила свої внески. І ці гроші їй треба одержати в сумі… тій самій сумі, яка їй була так необхідна.

Міст

А років десять по тому після кончини Домочки, протоієрей Петро Замараєв, закінчивши поховання покійного на антоновському цвинтарі, склавши ризи у валізу, став дивитися вниз на Дніпро, де робітники будували міст, що з’єднує Антонівку із Олешками. До нього підійшла жінка й говорить: «Ось матінка Домочка казала нам, що будете пішки ходити до нас в Олешки».

Склав архієпископ Даміан (Замараєв)

Закрити меню