Самогубство визнається Православною Церквою як тяжкий смертний гріх, в якому, скоївши його, неможливо покаятися. Церковні канони забороняють приношення і молитву за самогубців, тому що самогубство є свідченням свідомої відмови людини від спілкування з Богом. Від початку відповідні церковні правила були спрямовані проти відпалих членів Церкви.

Сьогодні, серед тих, хто покінчив з собою, часто є люди хрещені, але такі, що не отримали ані відповідного церковного виховання, ані відповідної церковної духовної опіки. І до самогубства вдаються не через свідоме протистояння Богу й Церкві, а в стані фактичних неадекватності та безумства.

Сьогодні священику не завжди можливо знати всіх померлих і їхні обставини, а відтак, і сформувати власне правильне ставлення до такої смерті. Окрім самогубців, учасниками цієї сумної події є їхні родичі та близькі, які тяжко страждають. І категоричну відмову священика молитовно розділити їхнє горе нерідко сприймають як байдужість і невиправдану жорстокість, через що ще далі відходять від Церкви, не отримуючи втіхи і необхідної духовної опіки.

З урахуванням вищевикладеного, задля духовної опіки пастви сучасна пастирська практика передбачає: здійснювати не відспівування самогубців і не поминання їх в храмі на загальних богослужіннях, а надавати близьким і родичам таких померлих наступні втішні молитви.

Запропонований нижче чин, що отримав благословення, зокрема, у Константинопольській Православній Церкві, подається в українському перекладі з грецької.