ОЛЕНА КАЗИМИРЧАК-ПОЛОНСЬКА - ПРО ДІЮ БЛАГОДАТІ БОЖОЇ
…Було зоряне небо і тут – саме перед відкритим небом, в повній самоті сталася Жива зустріч. Небо стало фізично відчуватися як незмірно більш глибоке, любов заповнила все серце, вона почала ширитися і вже не могла вміститися в ньому, і саме любов серця вирвалася назовні, і понеслася вгору, і відчула Живого Бога. Фізична важкість тіла абсолютно зникла, стан повної невагомості (це дозволило мені потім реально зрозуміти «ходіння по водах» Христа і Марії Єгипетської). Духовне – не щастя, щастя – категорія Землі, а блаженство, безмежний світ, потоки Божественної Любові, що ллються від Живого Бога в серці, що наповнюють любов’ю безмежної до всіх, до всього …
Олена Казимирчак-Полонська
Шляхетська родина з Волині
Олена Іванівна Казимирчак-Полонська народилася 21 листопада 1902 року в заможній шляхетській родині Івана та Євгенії Полонських на Волині, у селі Селець Володимирського повіту Волинської губернії тодішньої Російської імперії. Оленчин батько Іван Михайлович закінчив свого часу Петербурзький університет. Діти Полонських, а в Оленки була старша сестра Віра та молодший брат Євген, навчалися іноземних мов, гри на музичних інструментах та основ природознавства. Тим паче, що величезна домашня бібліотека відкривала прекрасні можливості для додаткового, воістину всеосяжного їх розвитку. Попервах здавалося, що буде майже як у тому казковому сюжеті, проте спочатку спалахнула Перша світова, а далі згодом докотилися сюди з півночі й буремні хвилі сумнозвісної Жовтневої революції.
Радянська влада, відібравши затишний маєток, вислала сім`ю Полонських до Луцька, де Олену було зараховано до приватної жіночої гімназії Г.М.Коленка. Й відтак, буквально за якихось півтора-два роки блискуче закінчивши її і отримавши атестат зрілості, вона, з урахуванням складного матеріального становища, влаштовується працювати до Луцького окружного суду. Вона добре знала українську, польську, російську, німецьку та англійську мови.
Під владою Речі Посполитої
На початку 1920-х Волинь опиняється під владою Речі Посполитої. Полонським повертається їхній напівзруйнований маєток, а для Олени люб’язно відчиняє свої двері уславлений Львівський університет імені короля Яна Казимира (причому, спершу філософський, а потім природничо-математичний його факультети). Саме тут, вочевидь, і формується остаточно її духовний світогляд. Нескінченні зміни влади, кордонів та й, зрештою, самих навіть держав, безумовно, залишили свій глибокий відбиток в Оленчиній свідомості.
Коли Олена навчалася у Львівському університеті, маєток батьків прийшов у страшний занепад. Тоді, вона негайно полишиє навчання, яке йшло успішно, і повертається до рідних пенатів. Їй, зовсім ще молодій дівчині, вдається в короткий термін привести до ладу занедбане господарство, правильно оформити ділові папери, врятувати від знищення парк і сад з реліктовими сортами дерев і чагарників, а також унікальне за своєю чистотою озеро, в якому водилися цінні породи риб. Якимось чином Олені вдається розрахуватися за векселями – і родовий маєток, що створювався продовж століть, було врятовано. Це оцінили і місцеві селяни.
Пошук і одкровення
Яким ідеалам варто служити; яким прикладам наслідувати, а від кого – навпаки – краще триматися подалі? Навіщо, заради чого дається людині життя? І що загалом у цьому швидкоплинному світі здатне забезпечити усім нам справжній душевний мир?! В пошуках відповіді на безліч цих “чому?” через раціональне мислення, юна філософиня одного пам’ятного ранку забралася на вершину дивовижного Селецького пагорба-кургану і в молитовному пориві здійняла очі до Неба. Бо вже їй здавалося, що ці бентежні юнацькі сум’яття, мабуть, вже ніколи не знайдуть собі справді гідної розради.
І раптом… чудесно змінилося геть усе довкола: дерева, кущі, вода в озері, чудернацькі хмаринки в небі. За якусь мить побачивши чудесне преображення оточуючого світу, відчувши всю красу землі, вона зрозуміла – ось Його відповідь, ось Його присутність. У цей момент Богоявлення Олена приймає рішення: віднині всі свої наукові дослідження вона присвятить тому, щоб розкривати істинність Божого буття “через премудру будову світу”!..
Тим часом, у вересні 1923 року її делегують на І з`їзд РСХР (Російського студентського християнського руху) до моравського міста Пшерів. Річ у тім, що саме в Чехії була на ту пору зосереджена чи не вся тодішня гуманітарна еліта російської еміграції – на чолі з колишнім професором Київського політехнічного інституту, відомим релігійним мислителем Сергієм Булгаковим.
Духівник
Перша її з Сергієм Миколайовичем зустріч справила на Олену дійсно приголомшливе й незабутнє враження. Будучи людиною потужного інтелекту, глибокої віри та високої моральності, протоієрей Сергій Булгаков став для юної допитливої студентки наче живим наочним втіленням близьких їй ідеалів служіння Господу. Тож, відчувши в Олені споріднену християнську душу, отець Сергій милостиво благословляє її на подвижницькі заняття наукою й – більш того – до кінця свого життя стає її духовним наставником.
Небесні світила
У 1928 році красива, розумна й побожна студентка закінчує Львівський університет і переїздить через два роки до Варшави на запрошення професора Міхала Каминського, де її попервах влаштовують на посаду асистента університетської обсерваторії. Тут нашу молоду дослідницю чи не найбільше зацікавили вельми загадкові комети Вольфа і Галлея, що пояснює вибір нею теми для майбутньої кандидатської дисертації – “планетоцентричний рух комет”. Тут, вочевидь, йдеться про малі тіла, захоплені у навколосонячну круговерть силою тяжіння планетарних велетнів: Юпітера, Сатурна, Урана, Нептуна.
Олена, Леон і Сергій
Невдовзі після здобуття першого свого вченого ступеня життєва доля зводить її з польським іхтіологом Леоном Казимирчаком. Виявилося, що з-поміж іншого їх єднали певні життєві перспективи, напряму пов’язані з рідним Сельцем: зокрема, Олена мріяла побудувати тут станцію спостережень за небесними об`єктами, а Леон хотів присвятити себе вивченню рибної фауни в місцевому озері-ставку та інших волинських водоймах. Так, скоро молодята одружуються, а ще за рік у них народжується син Сергій, названий так на честь сімейного духовного наставника – отця Сергія Булгакова.
Привітне й завжди відкрите до нагальних народних потреб молоде подружжя одразу ж здобуло щиру прихильність сельчан. Тож ніяких ворожих дій – навіть із приходом у тутешні краї нової радянської влади – вони не зазнали. Але, оскільки націлена у височінь романтична Оленчина душа назавжди була полонена кометами, вона, звісно, не без жалю, залишає обжите батьківське обійстя і приймає посаду завідувачки відділу у Львівському астрономічному інституті.
У 1932—1934 роках Олена Іванівна стає позаштатною асистенткою Астрономічної обсерваторії Варшавського університету, а 1940 року – співробітницею Астрономічного інституту при Львівському університеті.
Чорно-криваві хмари
Проте, мирне блакитне небо знову надовго заволікли зловісні чорно-криваві хмари: на порозі – Друга світова війна! Роки страшного воєнного лихоліття стали черговим випробуванням на міцність духу для всієї родини Полонських, особливо ж коли у повсталій Варшаві загубилися й зникли десь у безвісті спочатку Оленина матір, а потім і чоловік. Не втрачаючи надії, Олена Казимирчак-Полонська вирушає на їхні пошуки. Лише глибока віра й палке слово допомогли жінці уникнути розстрілу, коли, по декілька днів доводилося залишати Сергійка майже напризволяще, і раз за разом прочісувати усі тамтешні концентраційні табори в пошуках зниклої рідні. Й нарешті їй таки вдається дізнатися про долю Леона, якого на той час встигли вже перевезти на примусові роботи до австрійських каменоломень. У квітні 1945 року Олена разом з матір’ю, яку благополучно знайшла, і сином добирається до Праги. Оскільки радянське військове консульство оголосило про швидку добровільну репатріацію всіх охочих, Олена Іванівна наважилася скористатися цією можливістю.
Радянська репатріація
“Я прагну все своє подальше життя покласти на служіння Православній церкві, вітчизні, науці та молоді!”. Розчулений таким патріотичним записом офіцер, окрім надання візи і квитка на поїзд, пообіцяв згодом всіляко допомогти в цьому і Олениному чоловікові. Та, як то кажуть, не судилося: Леон Казимирчак так і не зміг зрештою отримати дозволу на в’їзд до Радянського Союзу, тож ця лиховісна війна розлучила їх, як виявилося, до скону…
Трагічні роки в Херсоні
У травні 1945 р. Олена Іванівна переїхала до Херсона і почала працювати у місцевому педінституті. Спочатку лаборантом, а згодом старшим викладачем кафедри математики. Жила вона із сином та матір’ю у комунальній квартирі, яка нагадувала скоріш сарай із земляною підлогою. Щоб прогодуватися, доводилося працювати по 17 годин на добу і водночас готувати до захисту кандидатську дисертацію, адже польський її диплом доктора філософії в СРСР не визнавався. А ще й до того ж місцеві злодії якось зухвало проникли до Олениної квартири та пограбували її. Сусіди ж – у мужній, але невмілій спробі допомогти – спромоглися лише спричинити пожежу.
Залишившись без житла, Олена і її рідні кілька місяців провели під відкритим небом. Ночами, таємно вона приходила до священика, щоб разом помолитися і прийняти причастя.
Проте найстрашніше випробування для неї було ще попереду: через відверту лікарську помилку (замість наявного менінгіту діагностували черевний тиф) 11-річний Сергійко у важких муках помирає в інфекційному диспансері. Три дні почорніла від горя мати провела в молитвах біля могили сина. А оскільки керівництво інституту не дозволило ховати Сергійка за християнським звичаєм, відспівували дитя таємно. Страждання й туга переповнюють серце Олени Іванівни. Втрата єдиного сина, розлука з чоловіком та рештою рідні, про яких у повоєнному СРСР не дозволялося навіть і згадувати – все це забирає чи не останні вже, здавалося, її сили. Та жінка розуміє: вона повинна реалізувати Господнє покликання, ту іскру таланту, яку дав їй Бог. Вона прийняла запрошення Інституту теоретичної астрономії АН СРСР і у 1948 році переїхала працювати до тодішнього Ленінграда.
Ув’язнення
У листопаді 1950 року під час чергової “сталінської чистки” її звільняють з роботи. А трохи згодом, коли Олена Іванівна зібралася провідати в Херсоні хвору матір і освятити могилу сина, на вокзалі в Москві її заарештовують… Вісім неймовірно довгих і сповнених відчаю місяців, з січня по серпень 1952 року, Олена проводить у сумнозвісній Бутирській тюрмі, майже повністю в так званій «стоячій камері». Близько дюжини слідчих поодинці й групами проводять допити, щоб бідолашна невільниця зізналася у шпигунстві та антирадянській діяльності. Але Олена Іванівна не здалася. Адже єдина провина її полягала хіба в тому, що любила вона Бога, людей і рідну землю. Це зрозумів слідчий, який вів її справу упродовж останніх кількох місяців. Радянського офіцера-оперативника підкорила віра тендітної жінки. Слідчий, чиє ім’я потім вона ніколи не називала, в результаті увірував і домігся її звільнення. Допити перетворилися на проповідь! Цей безпрецедентний випадок потім був описаний в підручниках з юриспруденції.
Викладання у вишах
У 1950 році Олена Іванівна захистила дисертацію на здобуття наукового ступеня кандидатки фізико-математичних наук. За сумісництвом працювала вона штатною викладачкою у Ленінградському педагогічному інституті ім. М.Н.Покровського.
У 1952 році Олена Іванівна на короткий час повертається до Херсона, де на неї чекає звістка, що мати її померла у божевільні. 1953-1956 стали роками праці в Одесі доценткою кафедри вищої математики Одеського педагогічного інституту ім. К.Д.Ушинського і викладання фізики, математики та астрономії. Тут вона організовує астрономічний гурток ім. Ф.О.Бредіхіна і продовжує займатися улюбленою наукою.
У 1956 році Олена Іванівна продовжила працювати в Інституті теоретичної астрономії АН СРСР у Ленінграді. У 1964 році стала членкинею Міжнародного астрономічного союзу. З 1970 року – вона активна членкиня товариства радянсько-польської дружби (зокрема, супроводжувала відомого польського піаніста Вітольда Малцужінського в його гастрольних поїздках до Ленінграду). З 1972 року – почесна членкиня Всесоюзного товариства сліпих, зокрема, брала участь у виданні праць з вищої математики та програмування шрифтом Брайля.
Планета №2006
Олені Іванівні належало безліч астрономічних відкриттів, за що вона була нагороджена престижною премією імені Ф.О.Бредіхіна. Її ім’ям назване небесне світило: у 1978 році ім’ям Олени Іванівни Казимирчак-Полонської була названа мала планета №2006. Але тих, хто особисто її знав, вражала, найперше, не її вчена ерудиція, а сердечна широта, життєва практичність, дивовижна цілісність. Це справжнє диво: хоча Олена Іванівна і вважалася вченим-теоретиком, вона ніколи не була абстрактною «кабінетною людиною». Заради співчуття до ближнього і дальнього була вона готова залишити улюблену справу, науку, дослідження, готова була навіть життям пожертвувати.
Наука і релігія
Коли Олена Іванівна прийняла чернечий постриг, вона вже була тричі професором, – ймовірно, єдиний випадок у світовій історії. Диплом доктора філософії вона отримала у Варшавському університеті, доктором фізико-математичних наук і доктором астрономічних наук стала вже в СРСР. Отже, все її життя було виконанням даною нею Богу юнацької обіцянки – служити Йому «всією силою, всім розумом і думкою».
Олена Іванівна завжди з повною віддачею працювала з молоддю, готувала аспірантів, багато з яких стали відомими вченими в Україні, Росії, Польщі та інших країнах. Своїм учням вона намагались прищепити почуття відповідальності, сумлінність, високу моральність, виховати здатними на самопожертву. Бо саме такі риси були притаманні Олені Іванівні.
До кінця життя монахиня Олена майже повністю втратила зір, але, маючи блискучу пам’ять, читала курс загальнодоступних лекцій про життя і творчість протоієрея Сергія Булгакова в Ленінградських духовних школах. Останні свої праці вона диктувала помічницям і публікувала під псевдонімом «Zakonnica Helena».
З 1980 року активно працювала вона в галузі історії Російської Церкви і біблеїстики, перекладаючи з оригінальних творів, оскільки добре володіла польською, французькою і німецькою мовами.
Монахиня Олена
Матінка прийняла постриг з ім’ям Олена у 1987 році, після того, як вийшла на пенсію, коли їй було вже за вісімдесят. Роботу в Інституті теоретичної астрономії Академії наук вона залишила, щоб здійснити величний перекладацький труд на прохання Санк-Петербузької Духовної академії. При постригу, з благословення Патріарха Олексія, Олені Іванівні Казимирчак-Полонській було залишено її власне ім’я, бо, по суті, вона давно вже була черницею в миру.
Про дію благодаті Божої
«Про дію благодаті Божої в сучасному світі» – так назвала свою автобіографічну книгу черниця Олена (Казимирчак-Полонська). Як справжня християнка, своє добровільне, а не вимушене, як часто траплялося при богоборцях, сповідництво вона пояснювала саме дією Божої благодаті.
Дивовижну самопожертву матінка Олена проявила, коли почалася Друга світова. Багатьом своїм колегам-астрономам вона просто врятувала життя під час гестапівських облав і повальних обшуків. Розшукуючи свою хвору матір, вона добровільно приходила до одного з польських концентраційних таборів, а потім дивом, і за допомогою табірного лікаря, залишала його. Під час польського повстання у Варшаві матінка була заарештована і її привели на розстріл. Дула п’яти гвинтівок були вже націлені на неї в упор, і тут, як згадує сама, вона «почала благати Бога, і Він дав їй слово». Вона звернулася до солдатів, на пряжках у яких було написано: «З нами Бог», як до християн, нагадала їм про те, що вдома на них чекають діти, матері, дружини й сестри. Жоден з них не посмів вистрілити, натомість, їй крикнули: «Біжи!» І повернули її синові, якого вона пізніше, вже в реаліях радянської влади, втратить назавжди.
Чому і навіщо Олена Іванівна повернулася до СРСР? Хтось це пояснював звичайної емігрантською наївністю: запропонували всім бажаючим повернутися на батьківщину, і люди, що покинули колись рідну землю, кинулися, ведені ностальгією, в самі надра ГУЛАГу. Але Олена Іванівна наївною точно не була, зате завжди була людиною ідеї, нею завжди рухали вищі цілі. Опинившись мимоволі за кордоном, бо після Брестського миру Волинь відійшла до Польщі, вона завжди співчувала своїй рідній землі, полоненій більшовиками. І найбільше страждала від того, що у молодого покоління її співвітчизників відібрали віру і прищеплювали їм дикий атеїстичний погляд на Божий світ.
Вона вирішила їхати задля «підпільної релігійної роботи», отримала на це благословення духівника – протоієрея Сергія Булгакова. Тому, хто заперечуватиме і казатиме, що це й було верхом наївності, відповімо, що матінці намічене вдалося! За все своє довге, трагічне життя Олена Іванівна ніколи не відступала від віри. В умовах радянської дійсності, ще в 1970-і роки вона таємно на квартирах збирала молодіжні осередки, де всі разом читали і тлумачили Євангеліє, вона робила доповіді апологетичні, з патристики, історії Церкви. Деякі з гуртківців згодом стали священнослужителями і свідчили, що саме вона стала тим світлом, яке вирвало їх з мороку безвір’я.
Це було свідченням висоти її духу – адже зазвичай люди, пройшовши ГУЛАГ або зіштовхнувшись з його кровожерним диханням через долі своїх рідних і друзів, були дуже обережні і намагалися не привертати уваги швидких на розправу «органів». Матінка була сміливою і повторювала: «Людина в молитві повинна бути сміливою, в житті повинна бути сміливою». І це попри те, що на її долю випали важкі випробування. Під час війни безвісти пропав чоловік. Потім помер син, болісно, від інфекційної хвороби. У той час, коли Олена Іванівна потерпала від тюремних знущань, померла її мати. Самі тюремні митарства відняли у неї здоров’я, в її медичній карті значилися тринадцять хронічних захворювань.
Багато років Олена Іванівна микалася без житла, змінювала місце роботи… Можна сказати, що йшла вона по землі шляхом Іова. І так само, як він, не дивлячись ні на що, прославляла Бога!
Після постригу матінка Олена пізнала найважчий, тепер уже чернечий, хрест – нерозуміння і самотність. Це сталося так. Призначений, який ніколи раніше її не знав, духівник і матір-воспріємниця – черниця з «простих бабусь» – стали вимагати, щоб вона залишила свої наукові заняття і читання лекцій студентам духовних шкіл. Також їй заборонили роботу над статтями і домашні заняття з молоддю, щоб вона присвятила себе виключно посту і молитві. Через це, після нервового стресу, вона повністю осліпла.
«Сила Моя в немочі звершується»
«Сила Моя в немочі звершується» – в дії цього духовного закону переконувалися усі, хто був свідком щоденного подвигу матінки в останні роки її життя. Олена Іванівна продовжувала не тільки як і раніше працювати як вчений – писала статті, читала лекції (благословення на все це вона отримала згодом і від митрополита, і від ректора Духовних шкіл), але тепер вже легально продовжувала проводити зустрічі з людьми. Зібрала і офіційно оформила громаду преподобного Сергія Радонезького, займалася з лікарями, які готувалися до відкриття єпархіальної лікарні Ксенії Блаженної, організовувала допомогу (силами громади) одиноким і хворим старим людям, продовжувала піклуватися про свою прийомну сліпу доньку.
Улюблене слово матінки було «відповідальність». Вона не втомлювалася повторювати, що християнин повинен бути відповідальним: за свої слова, за справи, за вчинки, навіть за думки. І тоді, зрештою, це відповідальне, доросле ставлення до життя перетворюється в служіння.
До останнього подиху вона вела битву зі своєю фізичною неміччю. В останній рік життя, вона важко рухалася і при цьому так само залишалася турботливою до інших людей. Як заповіт матінка залишила нам слова, які повторювала, йдучи з земного життя: «Вище! Вище!»
На високій горі
Померла вона 30 серпня 1992 року і поховали її на кладовищі астрономів на території Пулковської обсерваторії під Санкт-Петербургом на високій горі.
Так з роками правда про черницю Олену (Казимирчак-Полонську) починає світити все більшій кількості людей. Тепер її шанують не тільки ті, хто знав її особисто, а й численні читачі її книг – для багатьох вони дійсно стали місіонерським словом, одкровенням про те, як «діє благодать Божа в сучасному світі».
Спогади про Льолю
Збереглися спогади місцевих жителів про Льолю, як називали вдома Олену Іванівну. Ось що розповідає 93-річна Ганна Захарчук про Полонських: «Стара пані (матуся) розмовляла лише російською, а Льоля з сільськими людьми – як і ми. Полонські мали дуже багато землі, та, очевидно, зрозумівши, що часи змінюються, і вона їм не буде потрібна, по гектару, по два розпродали майже всю. Олена відвідувала місцеву православну церкву і сповідалася, і паску святила. Не вбиралася в пишну одежу й розмовляла з нами по-нашому.
«Вона нас чує» - свідчення Людмили Ільюніної
В середині 1980-х мені зателефонував з Москви чудовий художник, нині покійний Юрій Селіверстов і сказав: «У мене до тебе прохання. «Литературка» готує серію статей «Забуті імена». Там повинна бути стаття про отця Сергія Булгакова, а у вас в Пітері живе його духовна дочка – вчений астроном Олена Іванівна Полонська. Я тобі продиктую номер телефону, піди до неї».
Я зателефонувала матінці наступного дня і поїхала до неї на квартиру на Торжковському ринку. Не побоюся банального вислову: ми зустрілися з матінкою так, наче давно були знайомі. Вона була дуже втішена тим, що про її вчителя вперше хочуть надрукувати матеріал в офіційній державній газеті з величезним тиражем, і довго мене не відпускала, розповідаючи про отця Сергія.
Уже в цю першу зустріч я помітила у матінки особливу рису: їй було цікаво не тільки те, чим займається людина, а й хто вона така. Вона тут же стала розпитувати мене про моє життя і з першого ж разу безпомилково запам’ятала імена всіх моїх близьких. І потім щоразу докладно розпитувала про них.
Під час другої або третьої нашої зустрічі з’ясувався дивовижний збіг – те, що я добре знайома з тим священиком, в якого вона, повернувшись до України, в Херсоні таємно сповідалася. Отець Іван Конюхов майже 30 років провів у таборах, був сповідником, як і матінка Олена, і він теж дуже зрадів, коли я, приїхавши в Тулу, передала йому привіт від Олени Іванівни. Думаю, що завдяки цій найважливішій для Олени Іванівни духовної ниточці, що зв’язувала з дорогим і страдницьким минулим, вона стала ставитися до мене з якоюсь особливою довірою, і навіть запропонувала мені звертатися один до одного на «ти» (хоча їй було майже 90, а мені – лише 30).
У наших стосунках були дві найважливіші віхи: коли вдалося привезти до неї додому митрополита Питирима (Нечаєва), який гостював в Пітері, і коли вдалося здати її рукописи в рукописний відділ Пушкінського Дому (там тепер є окремий фонд О.І.Казимирчак-Полонської).
Роки нашого спілкування проходили в роботі: матінці потрібно було допомагати готуватися до лекцій, писати статті – читати вголос потрібну для цього літературу (вона була майже сліпою), підправляти перекладені з магнітофона на папір нариси великої роботи про отця Сергія Булгакова, допомагати відповідати на листи, а листування у матінки було превелике. Але головним у пам’яті про спілкування з нею залишаться ті дні, коли вона вже перебувала в лікарні – останні місяці її життя. Тоді вона показала справжній урок мужності, віри і бадьорості духу. Навіть відчуваючи страшні фізичні муки, вона залишалася собою: продовжувала цікавитися новинами церковного і політичного життя, книжковими новинками, науковими відкриттями.
Вона йшла з цього життя як воїн, її смерть була останнім боєм з неміччю, злом і безглуздям. Тому і похорони матінки сприймалися як торжество, як перемога. І кожен пам’ятний для мене день черниці Олени завжди згадується саме з цим почуттям.
Два слова скажу про зовсім особисте: я вірю, що за молитвами матінки рівно через рік після її смерті у мене народився довгоочікуваний нащадок, і взагалі я постійно відчуваю участь матінки в моєму житті і в житті моїх близьких.
Того літа, в день смерті матінки, ми з чоловіком і сином їздили на її могилку. Після того як ми вийшли з огорожі, вона подала нам звістку. «Дивись, мама, хто це?» – закричав мій вражений син. Уздовж доріжки повільно пересувався маленький кріт (і це на Пулковських висотах, де нема ані полів, ані луків!). Він дав нам себе погладити, а потім хтось із нас сказав: «Адже матінка була сліпою, ось і послала нам маленького сліпого крота! Тож, вона нас чує, значить, вона зовсім поруч!»